Українська література. 5 клас

 

УРОК ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ .  ГАЛИНА ПАГУЛЯК «ЛЯЛЕЧКА І МАЦЬКО».

1. Прочитайте коротку інформацію про письменницю.

Галина Пагутяк — одна з найбільш таємничих українських письменниць. Лауреат Шевченківської премії 2010 року за роман «Слуга з Добромиля», авторка понад десятка книг.

Народилася 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж.

Тато Галини Василівни — Василь Пагутяк, мама — Іванна Басараб. Галина — наймолодша з трьох доньок в сім’ї. Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб).

Закінчила факультет української філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Працювала в школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Авторка багатьох книг. Г. Пагутяк — член Національної Спілки письменників України. Нині письменниця мешкає у Львові.

2. Прочитайте 1-4 розділи повісті "Лялечка і Мацько".

Лялечка і Мацько

Галина Пагутяк

РОЗДІЛ І,

з якого випливає, що краще мати велосипед, ніж іграшкову автомашину, сховану на дні маминої валізки

Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок безупинно скочувались холодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Сонце виглянуло з-за хмар, і від його променів засяяла яскраво помальована в помаранчевий колір стіна. Якраз в цей час, полохаючи качок, що радо мокли в калюжі, по вулиці проїхала легкова автомашина. Зупинилась, ляснули дверцята. Спершу з’явилась молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти Вони ступили на стежку і одразу зіщулились від холодних дотиків краплин, що їх струшувало листя.

Та ось на поріг вийшла старша віком жінка і радісно побігла їм назустріч.

— А я вже виглядаю! А я вже чекаю!

— Олежку, що треба сказати бабці?

— Добрий день!

Бабця кинулась його обнімати:

— Гарнесенький ти мій!

В хаті мама поставила валізку і втомлено сіла.

— Боже, як тут тихо... Уявляєш, мамо, довелося таксисту платити і за зворотну дорогу! Якби не Олег, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, аби дитині було добре.

Вона простягнула руку, щоб погладити сина по голівці, але той, сміючись, ухилився.

— Олежку, — сказала мама строго, — обіцяй мені слухатися бабцю, а то прийде баба-яга і тебе забере.

— Ага-га! — жваво підхопила бабця.— Вона неслухняних дітей забирає в мішок...

Мама і бабця розуміюче переглянулись, насилу стримуючи посмішку. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши нічого цікавого в хаті, він взявся торгати замок валізки.

— Чого тобі? — невдоволено запитала мама. Вона якраз зняла босоніжки на високому каблуці і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.

— Я хочу машину!

— Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому дні.

— Ні, я її наверх поклав. Я пам’ятаю.

— Потім я тобі її дам. А зараз помиємо руки і будемо обідати,— розважливо сказала бабця.

— Я не хочу їсти!

— Буде, буде він їсти,— звертаючись до бабці, сказала мама.

— Не буду,— вперся хлопець.

— Так ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду і тебе залишу! Захочеш ще мене побачити...

— Не захочу! — засміявся Олег.

Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. У неї було гарне лице, ще зовсім молоде, але іноді жваві очі нерухомо застигали і вдало використана косметика не могла приховати безпомічного і розгубленого виразу, властивого багатьом самотнім жінкам.

Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.

— Господи, ні хвилини не посидить спокійно! Що за дитина...— зітхнула мама.— Я так набігалася. Поки з нього повиперала, поки поскладала... Ще на роботу їздила по гроші. А йому хоч би що!

— Нічого, відпочинеш на морі...

— Ох, не знаю, як я без нього буду!

— За те не бійся! Я з нього ока не спущу,— запевнила бабця.

Жінка на те лише посміхнулась. Лице їй просвітліло. Потім встала і заходилася ритись у валізці.

— Олежку, ось твоя машина. А то нам їсти. Полуниці, огірки.

— Нащо ти купувала? Тобі грошей треба...

За столом бабця почала розмову.

— Він тобі щось говорив?

Жінка похмуро поклала виделку.

— Мамо... Як же можна отак зразу... Приїдемо з моря, там побачимо!

— Зразу, зразу. Як не зразу, то знов те саме буде... За розведеною, та ще й з дитиною, ніхто бігати не хоче.

— Мамо, досить...

Хлопчик пив молоко з фарфорового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима аж до вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, певно, вулиця, а може, інший сад.

— Маю я право на особисте життя чи ні? Що, я мала довіку мучитись з тим ідіотом?

Мама вимовила ці слова і з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб надовше вистачило. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де вже галасували якісь діти. Хлопчик боявся відняти чашку від рота і вдавав, що дуже зайнятий.

Мама з бабцею говорили між собою, а потім прийшла сусідка і стала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.

— Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!

На те хлопчик відповів, як завжди;

— Я не лялечка, а Олег.

Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Через хвилину і вона забула про нього.

Хлопчик сидів з горнятком, на якому був намальований веселий клоун в куртці з великими червоними ґудзиками. Молока в горнятку не було вже ні крапельки.

Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло і майнув хлопець на велосипеді, без сорочки, в одній майці.

РОЗДІЛ II,

з якого читач дізнається, хто такий Мацько і чому він раптом став боротися з дикими інстинктами, а також дещо про сонячну галявину

Мацько був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Коли він серед ночі навідував курей, яких хазяї зачиняли у вельми незручних курятниках, то ті здіймали такий галас, що лисові аж ставало незручно. "Як вони мене люблять!" — розчулено думав він, просуваючись на череві в куток і беручи ніжно в зуби котрусь біляву або руденьку несучку.

Ясна річ, він не міг одразу взяти всіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався почастіше до своїх любеньких курочок. В селі їх було багато, а він тільки один, найчарівніший і найкрасивіший лис. Від собак і людей Мацько тримався подалі, надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були темно-коричневі до колін.

Інколи лисові не щастило. Тоді він похмуро перебавлявся дрібними лісовими мишами, закусуючи суницями.

Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, котре встеляло його житло, Мацько снідав кісточками і брався за свою улюблену справу — живопис. Цим він різнився від усіх лисів. Правда, в дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, котрого звали Марчелло і котрий страшенно любив співаки, досяг найвидатніших успіхів у цьому виді мистецтва. Був нагороджений бочкою меду, а оскільки хотів з’їсти його сам, то переївся і помер.

Історія ця була дуже повчальною, одначе лис, підрісши, все-таки захотів прославити їхній лисячий рід. У виборі покликання велику роль відіграла одна знайома — Сорока, що взимку жила у своїй міській квартирі з усіма зручностями, а навесні і влітку вилітала на дачу в ліс. Сорока була надзвичайно освіченою особою, мала широкі зв’язки і її дача якраз знаходилася над норою нашого лиса, їй були до вподоби курячі тельбушки, котрими Мацько люб’язно вгощав її. За ці витончені делікатеси Сорока іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у інтелектуальних бесідах на теми світського життя, мистецтва та сучасної моди. Правда, Мацько в душі не поділяв її захоплення нумізматикою та ювелірними речами, але вголос не висловлювався. Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям. Коли йому вперше спало це на думку, лис почав уникати Сороки, щоб боронь боже не піддатись спокусі, й курячі тельбушки з’їдав сам.

Сорока занудьгувала. Лис все-таки мав трохи інтелекту та й у разі чого міг захистити її від чоловіка, цієї посередності, що волочилася хтозна-де і з ким, а коли поверталась, то влаштовувала сімейний скандал. Щоб підлеститись, вона подарувала лисові гарні окуляри з синіми скельцями. Сороці вони були завеликі.

Лис був у захопленні. Власне, з цього почались його нещастя.

Про це ми розповімо трохи згодом, а зараз давайте доглянемо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли він лежить на своїй сонячній галявині й тішиться спокоєм і самотою, знаючи, що ніхто в нього не стрельне з-за куща і не вилає останніми словами. Їхній ліс — заповідник.

Як добре лежати в зеленій соковитій траві під ласкавими сонячними променями, дивитись на хмарки, що неквапливо простують небом! І знати, що нікуди тобі не треба спішити і можна лежати тут цілий день і цілу ніч, а потім знову день і ніч.

Правда, Мацькові вистачало однієї-двох годин, адже був вельми зайнятим лисом. Але зараз він лежить, закинувши лапу за лапу, ліниво помахує хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, і задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вуха і вслухається в лісовий шум. Мало що може трапитись!..

Отож коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри і він вперше глянув на світ крізь синє скло, то був настільки вражений побаченим, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалось, ніби він потрапив у якийсь інший світ, небезпечний і загадковий. Мацько зняв окуляри, і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх і опинився у тому самому загадковому і небезпечному світі. Так знімав і надягав окуляри до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів.

Лис очманіло сидів на порозі свого житла, доки не стемніло.

Цілу ніч Мацько крутився на постелі, не пішов навіть до своїх любеньких курочок. Йому весь час здавалось, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо і знайде, то не втрапить туди, куди слід.

Голодний і злий, він ледве дочекався ранку, коли з’явилась Сорока. Лис одразу накинувсь на неї і був би проковтнув, коли б Сорока не злетіла вище! І, оговтавшись від переляку, не звинуватила його в чорній невдячності: "Ти тільки подумай, ким ти був досі?! Ординарним лисом, до того ж ледачим і жадібним. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось у голові? Може, це є якраз перший прояв геніальності? Але коли ти не можеш піднятися над мирською суєтою і посередністю, коли ти..."

У Сороки не вистачило слів. Вона знялась і полетіла в глиб лісу, повертаючи за вітром свій трохи поскубаний хвіст.

Наївний, довірливий лис навіть не підозрівав, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і він, щоб підкріпити сили, подався шукати мишей. Вигребши з нірки одну, він уже намірився було її проковтнути, але тут згадав слово — "геніальність". І миша йому зовсім не посмакувала.

Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, і ранком Сорока смачно поснідала курячими тельбушками.

Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, це був автопортрет.

"Примітивізм, відлуння диких інстинктів,— сказала Сорока, котра була палкою прихильницею абстракціонізму.— Це зараз не модно. Надто грубо. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі, але, коли б ти приборкав свої дикі інстинкти, я познайомила б тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті ґудзики. Він навчив би тебе спочатку правил хорошого тону. Без цього не проживеш, навіть у лісі... А згодом..." — Сорока багатообіцяюче закотила очі.

"Я якраз хотів показати відлуння диких інстинктів,— не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько і, скромно зітхнувши, додав: — Мені здається, що в мені досі жили два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері".

"Оце страховисько,— обурилась Сорока,— здатне хіба роз’ятрити кровожерність наших лісових обивателів. Мистецтво, мистецтво — це сама одухотвореність і краса! До речі, минулого разу я собі отруїла шлунок тельбушками. Може, цих твоїх курей годують не так, як слід. Ти краще б потурбувався про своїх підлеглих, ніж..."

Сорока не доказала своєї фрази. Вона не збиралась втрачати авторитет навіть у такого бездарного художника, як лис.

Одного прекрасного дня Мацько її загриз. Але про це ми розповімо пізніше. Все одно, нема куди квапитись. Як любить говорити наш лис: "Ще встигну до зими".

РОЗДІЛ III,

про те, що краще — бавитися з сусідськими хлопцями чи слухати казочку про фарбованого лиса, а заодно й про те, що всі іграшки коштують грошей

Лялечка крізь сон почув, як його поцілувала мама, але не міг розплющити очей і тільки згодом, коли прокинувся, згадав, що мама поїхала з дядею Володею на море. Але не заплакав, а встав і пішов у своїй піжамці надвір. Не треба було спускатися з четвертого поверху, щоб потрапити на вулицю, коли тобі заманеться. Це дуже подобалось хлопцеві. Він зупинився перед великим кущем з білими квітами, спробував відламати одну гілочку, але гілочка виявилася довгою і гнучкою, ніяк не хотіла піддаватись. Коли Лялечка нарешті відкрутив її, то квітки пом’ялися і зовсім не пахли.

Лялечка наступив на край бляшанки з водою і замочив ногу. В ту ж мить почулося тихе, але настирливе дзижчання. Щось кружляло навколо хлопцевої голови, неухильно наближаючись. "Або муха, або бджола",— вирішив він, але не став придивлятись і втік до хати.

У хаті сичала кухня, заставлена каструлями, а біля столу сидів дід і снідав. Бабці не було. Лялечка бачив тільки дідову спину. Він хвильку постояв на порозі, а тоді тихенько вийшов.

Діда він побоювався. Той любив спати і щоб навколо було тихо. Лялечці, ще коли він приїжджав сюди з мамою, не раз перепадало від діда.

Хлопчик сів на сходах і став чекати бабцю. Довго, ясна річ, він не міг чекати. Пороздивлявшись довкола, Лялечка згадав, що зараз він би міг бавитися у садку з усіма дітьми, і розплакався. Може, бабця поїхала теж на море? Залишила його самого з дідом.

Та тут надійшла звідкись бабця, і малий, все ще схлипуючи, обняв її за шию.

— Дурненький мій, чого ти плачеш? — гладила його бабця.— Ти вже великий хлопчик. П’ять рочків маєш. Ходи, я дам тобі машину, будеш у шофера бавитись. А я тим часом тобі сніданок приготую.

Лялечка неохоче взяв іграшковий автомобіль і разок проїхав з ним подвір’ям. Згодом повернув назад. На третій раз йому це набридло. Він підняв голову і угледів перед собою діда. Той усміхався:

— Молодець, Олежку, молодець! Приїде мама, я їй розкажу, як ти у нас гарно бавився. Ану, давай ще раз!

Лялечка ще разок слухняно проїхав машиною по подвір’ї, обминаючи камінці, як справжній шофер, і, коли хвацько гальмував біля сходів, то уже не бачив дідових ніг. І сам дід кудись зник.

— Фе, який великий, а тримається бабиної спідниці! А в мене такий самий хлопець, як ти, вдома. Хочеш з ним бавитися?

— А він що, хворий, що не пішов у садок? — запитав Лялечка.

— Боже борони! Пек на пек! Здоровий, як огірочок. Цілу миску борщу нині стер за одним махом.

— А-а, то в нього мама поїхала на море!

Сусідка закліпала очима:

— Ви щось розумієте, що він говорить?

— Він вам наговорить! — кахнула рукою бабця.— В місті ходив у садок, то думає, що в селі так само.

— А я думаю, чого він у вас бліденький. А то садок... Ну як, підеш, Олежку, бавитися з моїм?

— Піду. А у вас є собачка?

— Пес? Аякже! Але ти не бійся, він припнутий...

— Та я не боюсь. У мене в садку цілих п’ять собак живе і аж десять котів!

— Господи! —перехрестилася сусідка.— Бідні ж ваші голівоньки.— І посміхнулась до бабці.

Хлопчик взяв її за руку, і вони пішли до хвіртки.

— А ще знаєте, що у нас в садку є? Такий великий-великий трактор. Я одного разу як сів на нього, як поїхав, як розігнався, а потім — бах! — і наїхав на паркан.

— Йой, що ти кажеш?! — перелякалась жінка.— Тебе ж могло скалічити!

— Ні! — хитнув Лялечка головою.— Я як розверну-увся!

На подвір’ї Лялечка побачив двох хлопчиків, котрі бавились у футбол. Один, вищий за Лялечку, він одразу йому сподобався, стояв на одних воротах. Другий, менший, весь час витирав рукавом зашмарканого носа. За ворота правили два камінці. Хлопці по черзі били по м’ячу і кричали.

— Бабо! — зраділо повідомив вищий.— Я забив уже вісім голів!

Побачивши Лялечку, він замовк і став прискіпливо розглядати.

— Ото маєте, хлопці, Олежка. Бавтеся з ним, і щоб мені не бились...

— Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився услід бабі вищий і додав: — Краба-раба-жаба!

Лялечка несміливо наблизився до нього і сказав:

— А моя мама поїхала на море, а мене привезла сюди. А ви що, не ходите в садок?

— Мо-мо-море, момо-море! — засміявся хлопець. А мій тато возить людей в авто-авто-бу-у-сі!

Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.

— Тікаймо! — крикнув менший і перший кинувся за хату.

— Бачиш! — гордо сказав вищий.— Отож-то!

Він швиденько видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився вниз.

— На, бери!

Лялечка взяв одне зелене яблуко, надкусив, але побоявся виплюнути, хоч яблуко було страшенно кисле.

— А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш — і стріляє.

У меншого захоплено спалахнули очі.

— Принеси! — сказав вищий.

— Бабцю, дай мені мою машину! — прибіг захеканий Лялечка додому.

Бабця якраз прала.

— Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.

— Дай! — тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.

— Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! — строго сказала бабця і облишила прання.— Чекай, я мамі напишу!

— Та-ра-ба-ра-ба-ра! —викривився Лялечка і хотів втекти, але йому за всяку ціну треба було показати машину хлопцям.

Лялечка зітхнув і сів. Бабця мовчала. Він ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:

— Ба, дай... Хлопці не схочуть зі мною бавитися.

— А будеш мені викривлятися?

— Не буду! — чесно пообіцяв хлопчик.

— То бери,— змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.

Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.

Старшого звали Славком, меншого — Михаськом. Якби Лялечку не забрала бабця на обід, то вони б, напевно, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.

— А що я тобі казала! — вичитувала бабця.

Лялечка сердито мовчав. Він знав, що зараз його заставлять поїсти і покладуть спати.

— А Славко і Михасько теж підуть спати?

— Аякже! — запевнила його бабця.— Поспите і знов підете бавитися.

— А ти розкажеш мені казку?

— Розкажу.

— Яку?

— Про фарбованого лиса. Чув таку?

— Ні,— відказав хлопець.— А я знаю про фарбованого, фарбованого... вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!

РОЗДІЛ IV,

суть якого найкраще виражає приказка "Не лізь поперед батька в пекло" і який можна було б назвати: "Ще одна історія про трагедію художника"

Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Безперечно, плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого з лисів. Мацько щиро вболівав за своїх братів і сестер, за весь лисячий рід, котрий ганебно деградував, потроху миршавів, розтрачуючи сили на мізерну боротьбу за існування. Наш лис не хотів брати на себе надто великої відповідальності, вважаючи метою кожного художника — пробудити зачерствілі серця благородним і разом з тим безжальним своїм мистецтвом.

А поки що лис марив майбутніми картинами. Вони йому снились, вони його переслідували на кожному кроці. За короткий час він написав десяток картин на теми лісового життя і цивілізації, наступ якої він не міг не відчути, хоч жив у заповіднику. Але цей заповідник був якраз конкретним витвором цивілізації, бо спричиняв застій, духовний і фізичний. Мацьку не вистачало свободи. Він за день міг оббігати весь ліс, і на цьому все кінчалось. Далі була, межа. Лисів племінник трагічно загинув, коли поліз туди, куди не слід. Його осліпили фарами на дорозі, а потім задавили машиною якісь браконьєри. А зайді? У тих були довгі ноги, але закороткий розум. Вони завжди вибігали пастися на поле, ніби в лісі мало було різного коріння й трави, і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був віртуозом у ловінні курей, його б теж спіткала така доля.

Але ж до чого нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі всіх знали, де навіть найменшу подію довго й нудно розжовували і в кожній непересічній особистості вважали загрозу цілому лісу, де тільки їли, спали й плодились, від чого ставало все тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода виповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола, чорна брудна вода аж хлюпала під лапами і заливала нори. Це були найсумніші дні в житті лиса. Його опановувала депресія. Він лежав у норі й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів простудженим хрипким голосом: "Сонце все-таки зійде..." І знову, зітхнувши, важко повторював: "Сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо лили дощі. А коли буде?" У лиса аж хололо в грудях: "А чому обов’язково тепер має таке статися?" Отак втішав себе Мацько.

І справді, дощ проходив. Лис ладен був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але цей гнилий дрібний дощик доводив його до шаленства.

На одній картині він намалював дерева до половини у воді, а на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах. То була дуже сумна картина. Лис заховав її подалі, щоб не псувала настрій.

Або намалював свою власну нору, в котру налізло повно жаб, повитріщавши нахабні булькаті очі.

Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Міцьці, лис намалював її в елегантній заячій шубці (сестричка колись говорила, що воліла б зайчихою бути, такій легше прогодувати себе й сім’ю, не треба заводити знайомств у перукарнях та косметичних кабінетах, бо, мовляв, бридку заячу морду ніякі косметичні засоби не візьмуть).

Ох, ці жінки! Портрет Міцьки вийшов граціозним, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що сестричка оцінить достоїнства картини. Йому так хотілось, щоб родина нарешті визнала його заняття живописом! А далі лисові у вухах почало солодко бриніти слово "слава". Він уже не міг втриматися від спокуси. О, він ні в якому разі не був про себе зависокої думки, але в душі відчував свою вищість над такими ремісниками, як борсук Джума та щурик Альцест. Перший заробляв собі на життя малюванням натюрмортів. Джума був мерзенним конформістом і жахливою бездарністю. Своїми кривавими натюрмортами з жирними баранячими стегенцями він заслужив всіляку підтримку у вовків. Вовча родина приятелювала з родиною борсуків.

Другий, щурик Альцест, мізерне й лукаве створіння, взагалі був під покровительством своїх родичів. Мав найчисленніших поклонників .серед мишей,— лісових, польових та сільських,— і швидко ввійшов у моду завдяки портретам у сіро-чорній гамі. Його численні родичі швидко переконали всіх лісових жителів, що сірий колір найбільше практичний та універсальний. Лис гребував щурами, та й мишей їв з крайньої необхідності. Тому він не ввійшов у число поклонників Альцеста і частенько над ним глузував.

Отже, не дивно, чому Мацько вирішив показати своє мистецтво, наперед смакуючи сенсацію, яку воно викличе. Він уявляв собі, як всі наввипередки бігтимуть до нього на виставку, які виникнуть гарячі суперечки, як лютуватимуть Джума і Альцест.

Але клята Сорока все зіпсувала, Лис написав оголошення, повісивши його біля струмка.

ОГОЛОШЕННЯ!!!

Художник Мацько (лис) хоче показати свої картини, написані в новій для лісу манері, і просить всіх любителів живопису прийти оглянути його виставку в післяобідній час.

Вхід безплатний!

Лис порозвішував на кущах свої картини, сів скромно під липою і став чекати відвідувачів. Хвіст у нього злегка тремтів.

Час йшов, але ніхто не з’являвся. Лис насторожував вуха на кожен підозрілий шум, хоч тільки вітер вряди-годи пробігав перед його картинами.

А трапилось ось що. Сорока першою побачила оголошення і була страшенно невдоволена поведінкою лиса. Як він посмів, не порадившись з нею та місцевою елітою, організовувати виставку?! Це ж буде ганьба для неї, коли весь ліс збереться біля її дому і обурюватиметься цією бездарною мазаниною! Хоч будуй собі дачу в іншому місці!

Сорока негайно кинулась до своїх впливових знайомих — вовка, кабанця Лорда і кабанця Мілорда, не забула і про художників Альцеста та Джуму, прохаючи р них захисту від безумця Мацька:

— Ви тільки подумайте, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким ім’ям! Не інакше, як він задумав щось жахливе. Його картини — це дика суміш сюрреалізму, натуралізму, поп-арту і оп-арту...

Обидва художники з жахом заплющили очі. Вони ніякого поняття не мали ні про сюрреалізм, ні про поп-арт і оп-арт, але вигукнули: "Яке кощунство!"

Лорд і Мілорд, не розуміючи нічого, теж обурено хрюкнули:

— Знаємо ми цю лисячу натуру!

Трохи заспокоєна, Сорока відвідала Мацькових родичів.

Скорботно схиливши голову, вона благала не допустити загибелі їхнього сина і брата, на котрого гніваються найвпливовіші особи лісу за безсоромні картини.

— Мамо,— зойкнула Міцька, котрій лис ще не встиг подарувати портрета,— що подумає чоловік про мене, дружину, в котрої брат пише безсоромні картини?! У нього відповідальна робота,— і цнотливо прикрила очі пухнастим хвостиком з білим кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку.

Різних там їжаків, дрібну птицю, зайців Сороці було переконати, як раз плюнути. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася всього, хрипко каркнула:

— К-р-раще пильнуй свого облізлого хвоста!

І, заплющивши одне жовте око, знову задрімала.

Лис Мацько, ні сном ні духом не відаючи про біду, чекав на відвідувачів, доки не стемніло, а оскільки йому було ліньки ховати в нору картини, а потім знову витягати вранці, то він, скрутившись клубком і вкрившись хвостом, щоб не простудитись, лишився ночувати надворі.

Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара липа порозпинала над лисом темне гілля.

В таку пору, а ще краще, коли не світив місяць, Мацько біг між кущів по одній, відомій тільки йому, стежці, а далі блискавкою майнув через асфальтовану дорогу, а там полем до річки, через вузьку кладку — в село. Село зовсім інакше пахло, ніж ліс.

Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом, але Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний потрібний йому запах, запах курей.

…Лис давно вже заснув, втомлений чеканням, і уві сні посміхався, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.

Мацько не бачив, як по освітленій галявині ковзнули тіні: одна широка, а друга ледь помітна, маленька, з гострим писком. Широка тінь важко сопіла, а менша її зацитькувала:

— Тихо, тихо...

Щурик Альцест тремтів від холоду і страху. Вони трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисові якогось порошку, зникли, мов їх не було.

Мацько перестав усміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей кинулись на його картину, жадібно гризучи папір, як повискували, озираючись на Альцеста, Що схвально скалив дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли. Лише на кущах біліли окремі клаптику паперу, котрі нікому не могли вже завдати шкоди.

Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти і безбарвне небо обіцяло дощ. Він не чув, як з гущавини вийшов міцний ще дідок в гумових чоботях і зупинився неподалік від лиса, посміхаючись у сиві вуса:

— Он де ти, голубчику! Ну спи, спи. Наморився, видно. Ти ще мені попадешся з курми! Ще я з тебе шкуру спущу!..

Він вдосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі...

3. Дайте письмові відповіді на запитання.

1. Як справжнє ім'я головного героя? Хто назвав його Лялечкою?

2. Яка улюблена справа лиса?

3. Для чого Мацько хотів малювати? 

4. Що було зображено на першій картині Мацька? 

5. Де жив Мацько? 

6. Які художники мешкали в лісі? 

4.Домашнє завдання. На канікулах прочитайте твір повністю.

Текст можна зайти за посиланням.

https://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=6107